09.11.2009
 У грудні минулого року на міжнародній конференції у Варшаві міністр освіти та науки Іван Вакарчук оголосив перед міжнародною академічною спільнотою про те, що розширення університетської автономії було і залишається одним із пріоритетів освітньої політики України. Але ж усвідомленню українськими освітніми управлінцями того, що існує безпосередній зв’язок між якістю вищої освіти та зростанням відповідальності вищих навчальних закладів за результати власної діяльності, передувало майже десятиліття запеклого протистояння між палкими прихильниками та затятими супротивниками розширення автономії провідних ВНЗ країни. Сьогодні видається, що прихильники розширення академічних свобод всередині університетів битву виграли. Однак видається лише на перший погляд. Оскільки формальне проголошення автономними п’ятьох провідних ВНЗ країни 29 липня цього року поки що лишається привабливою декларацією – і не більше. Чому? Спробуємо змалювати основні перепони на шляху українських вишів до справжньої автономії, яка б в дійсності, а не на папері працювала на підвищення рівня вищої освіти в країні та її пристосування до викликів глобалізованого світу. Прагнули – й отримали В академічному середовищі багато років поспіль точилися розмови про те, що лише незалежний від держави університет із власним, освяченим традицією, статутом може забезпечитидотримання демократичних законів та викорінити корупцію. Говорили також про те, що реноме, подібне до славетних імен Оксфорду, Гарварду, Сорбони, здатен завоювати в світі лише автономний ВНЗ. Домагалися права для самоврядного університету зараховувати студентам кредити, отримані в інших ВНЗ світу (цього українським ВНЗ не дозволяла робити уніфікована Міністерством освіти та науки програма), самостійно вирішувати долю кандидатських та докторських дисертацій (це і сьогодні продовжує робити ВАК) та на власний розсуд розпоряджатися земельними й іншими ресурсами, що знаходяться на балансі у ВНЗ. Багато розмірковували про те, чи має право університет взагалі називатися університетом, коли в ньому не провадяться серйозні наукові дослідження. Роками ініціативну групу, за висловом почесного президента НаУКМА В’ячеслава Брюховецького, водили по колу між Секретаріатом президента, Кабінетом міністрів та МОН. Всі начебто були й не проти надання статусу автономних провідним ВНЗ, але формальна відповідь була такою: вимоги ініціативної групи не відповідають нормам Закону України «Про вищу освіту». Цей Закон до липня 2009 року не давав змоги чиновникам дозволити українським університетам видавати своїм випускникам дипломи власного зразка та самостійно присвоювати наукові звання, а також зобов’язував їх у власній фінансовій діяльності керуватися нормативами, розробленими Міністерствами економіки і фінансів. Нарешті, влітку цього року п‘ять провідних ВНЗ країни домоглисяправа самостійно: 1. розпоряджатися коштами, 2. відкривати банківські рахунки, 3. затверджувати штатний розклад, 4. визначати обсяги навантаження для викладачів, 5. ухвалювати остаточне рішення про присудження наукових ступенів, 6. видавати дипломи не лише державного, але й власного зразка. Це – не так вже й мало, однак варто зауважити, що Закон «Про вищу освіту», на який роками посилалися чиновники, від самого початку декларував автономію вишів III-IV ступенів акредитації зі статусом національних. Більше того, такого широкого кола пільг та привілеїв, які й без того були задекларовані для цих ВНЗ у Законі «Про вищу освіту», не має жоден з університетів Європи або США. Маємо на увазі практично необмежені повноваження ректорів цих ВНЗ та право не сплачувати податків у держбюджет за результатами здійснення господарської й комерційної діяльності. Загальновідомо, на що можуть перетворитися настільки великі пільги для ВНЗ та майже необмежені повноваження для його ректора – всі пам’ятають добу правління Віктора Скопенка Київським національним університетом ім. Т.Шевченка. Виходячи з цих фактів, беремо на себе сміливість стверджувати, що кожному з цих п’яти ВНЗ, котрих торкнулася милість влади, знадобиться ще не один рік, аби розвинути у власних стінах справжню автономію, а тим більше, сприяти підвищенню рівня вищої освіти в країні. Спробуємо аргументувати, чого ж іще не вистачає вітчизняним ВНЗ для того, аби стати справді автономними. А не вистачає їм декількох базових умов, і в тому, що їх досі не створено, винні не так самі університети, як історична традиція, академічні звички, що формувалися десятиліттями, та відсутність політичної волі в країні. Відродження зруйнованих свобод Потрібно розуміти, що саме поняття академічних свобод всередині університету мало і має різні змістові наповнення у країнах Європи, де найславетнішим університетам виповнилося по 6-8 століть, у США, де ВНЗ протягом ХХ століття кардинально змінили цілі, формат та зміст освіти, і на пострадянському просторі, де найвідоміші університети лише приходять до тями після 70-80-річної амнезії та потихеньку пригадують давні академічні традиції, що працювали за царських ще часів. Дійсно, за часів, приміром, імператора Олександра ІІ чиновники Російської імперії хоч і здійснювали регулярні наступи на академічні свободи університетів, але не наважувалися примушувати лекторів узгоджувати у відомствах зміст авторських курсів, що вони викладали студентам. Тоді ж територія вищого навчального закладу вважалася настільки священною, що нога озброєного солдата не могла ступити туди. Після 70-річного панування на території України радянської влади та вже майже 20-річного пострадянського періоду маємо зовсім іншу картину: навчальні програми всіх без виключення викладачів всіх ВНЗ країни мають відповідати єдиному, затвердженому МОН, стандарту. Ось і перша умова, що робить справжню автономію ВНЗ в принципі неможливою. Що ми бачимо? П’ятьом ВНЗ дозволили видавати дипломи власного зразка? Але при цьому не скасували їхнього зобов’язання видавати й диплом державного зразка! А це означає лише одне: навчальні програми продовжуватимуть узгоджувати на єдиному державному рівні. Другий фактор, котрий не долається жодними поправками до законів, полягає в тому, що за радянських часів вся наука була примусово винесена за рамки ВНЗ, оскільки 95% науковців працювали на розвиток війсково-промислового комлексу СРСР. Коли ж Союзу не стало, а більшість НДІ почала занепадати, вітчизняні університети не змогли підхопити ініціативу – і не лише тому, що у більшості викладачів, з причини колосального педагогічного навантаження, роками вбивали здатність займатися наукою, а й тому, що впродовж майже 20 років держава так і не змогла налагодити систему великих держзамовлень на масштабні наукові розробки. Звернімо увагу: в змінах до Закону «Про вищу освіту», розроблених командою Івана Вакарчука, йдеться лише про право університетів самостійно визначати обсяг навантажень для власних викладачів, а у постанові Кабінету міністрів від 29 липня цього року профільним міністерствам доручається передбачати у держбюджеті кошти для стажування викладачів, докторантів, аспірантів та студентів у закордонних університетах. Тепер порівняємо обсяг навантаження штатного викладача (він же – серйозний науковець), приміром, у дослідницькому ВНЗ Великобританії та у провідному ВНЗ України. Якщо педагогічне навантаження першого складає від 30 до 60 годин на рік (решту часу він присвячує науковим експериментам, праці над 10-20-ма публікаціями та відвідуванню міжнародних наукових конференцій), то викладач, що підписав контракт із адміністрацією українського ВНЗ, найчастіше вимушений провадити педагогічну діяльність до 1000 годин на рік. Зрозуміло, що за такого педагогічного навантаження у нього не вистачає часу навіть на участь у міжнародних наукових конференціях, не кажучи про здійснення експериментів, проведення ґрунтовних досліджень та написання за їхніми результатами серйозних публікацій англійською мовою (оскільки, на думку багатьох науковців, все, що опубліковане іншими мовами, лишається поза межами міжнародного наукового дискурсу). Більше того, у тій же Великобританії кожні 5 років провадиться оцінювання наукового рівня викладачів дослідницьких ВНЗ. Якщо їхні дослідження відомі у світі, університет, у якому вони працюють, отримує оцінку «відмінно», а відтак, найвищий рівень фінансування з боку держави (яке зазвичай складає близько 50% від загального фінансування, а решту 50% віднаходять самі викладачі, подаючи заявки на отримання грантів на різноманітні дослідження). Але ж загальновідомо, і вітчизняні ініціатори надання університетам автономії не втомлюються повторювати, що лише наукова слава професора та капіталізація на ринку його студентів здатні сформувати для ВНЗ те саме реноме, котре зробить його рівноправним партнером славетних європейських та американських університетів. Та про яку наукову славу викладачів вітчизняних ВНЗ можна говорити, коли університетські бібліотеки не здатні навіть забезпечити їм регулярну підписку на провідні наукові видання світу, коли поки що і мови не йде про створення міжуніверситетської бази публікацій, а на стажування за кордоном і міжнародні конференції професори мають віднаходити кошти самотужки? Вельми сумнівно, що п’ять українських університетів зможуть за рік або два вирішити ці численні проблеми та зробити педагогічне навантаження найславетніших професорів не більшим за 30-60 академічних годин на рік. Ось тут і приховано третю, але далеко не останню, перепону на шляху українських університетів до справжньої автономії. Більшість адміністраторів ВНЗ України, прекрасно розуміючи той факт, що саме університетська спільнота має підхоплювати та прирощувати нові знання (особливо у галузі фундаментальних наук), все ще не розуміють того, що у жорстко адміністрованій системі ніколи не розвиватиметься критична думка, а відтак і наука як така. Лише фінансово й адміністративно незалежний професор може завоювати собі славу у суспільстві та приносити власному університету гроші. Потрібно пригадати, що в англосаксонських країнах, приміром, університети не фінансуються державою на 100%. У Великобританії це – 50%, а в США з федерального бюджету до ВНЗ потрапляють лише кошти (на тендерній основі), спрямовані на цільові проекти з розвитку освіти. Решту американські університети заробляють самі, активно залучаючи великі корпорації до співпраці. Ще в ХІХ столітті американським вишам рішенням влади були передані у безстрокову оренду землі, що оточували ВНЗ, в тому числі сільскогосподарські – для експериментів. І сьогодні університетські містечка у США являють собою вільні економічні зони. Саме тому, посилаючись на європейський та американський досвід академічної свободи, варто розуміти, що вона сьогодні означає жорстку боротьбу професорів за гранти, жорстку систему оцінювання наукового рівня викладачів кожного ВНЗ та постійну проектну діяльність на замовлення великих корпорацій. Нинішні західні університети – це глобальні центри із величезними капіталами та дуже конкретними завданнями. В таких умовах, що почали складатися ще в середині ХХ століття, для університетської автономії жорстка адміністративна вертикаль була б загибеллю. Але така вертикаль все ще діє у більшості українських ВНЗ – при тому, що Закон «Про вищу освіту» дарує ректору вишу зі статусом національного та III-IV рівнем акредитації фактично необмежені повноваження. З липня нинішнього року ректори отримали ще й можливість на власний розсуд розпоряджатися майном і коштами університету. Між тим, у всіх без виключення славетних ВНЗ світу функціонує зовсім інша модель управління – корпоративна. Вона полягає у розмежуванні прав власників-акціонерів вишу та їхніх менеджерів. Перші вирішують лише питання фінансування університету, а другі – роблять усе можливе для перемоги вишу у міжнародних рейтингах, домагаються високих результатів тестування, втілюють нові проекти та програми. Адже у всіх країнах світу до ВНЗ, незалежно від форми його власності, потрапляють гроші з різних джерел – міністерств, банків, комерційних компаній та транснаціональних корпорацій. Держава зазвичай повністю бере на себе профтехосвіту, тобто підготовку масової робочої сили, та постачає університетам гроші на пріоритетні дослідження – наприклад, в рамках оборонних проектів. Тому, якщо українські університети хочуть наслідувати західний досвід побудови академічних свобод, у них немає іншого шляху, аніж навіть примусово лібералізувати та комерціалізувати внутрішні правила – для того, аби до ВНЗ нарешті почали потрапляти інвестиції з різних джерел. Потрібно також завпровадити диверсифікацію джерел прибутків від господарської діяльності ВНЗ. Між тим, сьогодні вся «ринковість» вітчизняних університетів обмежується масовим набором «контрактників» - при тому, що державне фінансування провідних вишів з року в рік лише зростає (до речі, перебачається, що державні гроші витрачаються українськими ВНЗ саме на дослідження та розробки), а система управління лишається вертикальною, замкненою на одній людині. І, на жаль, адміністратори українських ВНЗ дуже часто розуміють під автономією лише збільшення рівня державних вливань в університет та забезпечення їм безперешкодного управління активами ВНЗ. Саме тому вкрай потрібне створення наглядових рад університетів та запровадження системи зовнішнього управління ними. Лише в такому випадку вітчизняні та транснаціональні корпорації зможуть створювати всередині університетів наукові програми, відкривати лабораторії, запускати довготривалі дослідницькі проекти. Тоді ректори будуть змінюватися, а запущені програми – продовжувати функціонувати. І в цьому напрямку мають працювати не лише представники академічної спільноти, а й великий бізнес та влада. Адже ані перші, ані другий, ані третя не розуміють поки ключового змісту університетської автономії: вона є механізмом, що компенсує монополію влади на істину. Автономний університет у Європі чи США – це Інший, Опонент, якого влада вирощує, створюючи всі умови для того, аби інтелектуальна еліта була фінансово незалежною та могла говорити від власного імені. Для чого? Аби завжди мати альтернативний погляд на будь яку проблему загальнонаціонального та суспільнозначущого масштабу. Українській владі та українському суспільству лише належить усвідомити цю нескладну істину. Марина Бердичевська, спеціально для «Європейського освітнього порталу» |
Програма SALTO (Support, Advanced Learning and Training Opportunities – Підтримка, поглиблене навчання та тренінгові можливості) є мережею ініціатив, котрі працюють у рамках Європейської програми «Молодь» («Youth») і зокрема програми «Молодь в дії» («Youth in Action»).
